Своє дослідження художник базує на спостережннях за людністю міста на узвозі Смирнова, що з’єднував Житній і Сінний базари, і по якому покупці переносили продукти з Подолу на верхню частину міста. Розкриваючи розмаїття технік перенесення вантажів (на плечах, у руках, на ліктевому суглобі, за допомогою коромисла), Ю. Павлович зупиняється на характеристиці традиційних для українців більш архаїчних засобах транспортування: мішки, лантухи, торби; а також робить докладний огляд виготовлених з лози, рогози, мотузок кошиків та кошовок, що стали надбанням міської культури. За висновком Ю. Павловича, у зв’язку з розвитком сучасних типів транспорту із краще організованою торгівлею, що наблизилася до споживача і зменшила потребу перенесення вантажів на великі відстані, перемістилося у техніці перенесення «місце основного опертя ваги» – з плечей на руку і пальці. Праця включає кілька десятків якісно виконаних графічних зображень, які розкривають еволюцію технік перенесення, ілюструючи історію розвитку примітивного транспорту. 

Оригінальною за предметом дослідження є також стаття Ю. Павловича «З літніх вражень художника-етнографа», в якій порушується питання про одяг міських дітей 30‑х років ХХ ст., про його залежність від сезонних змін пір року, від вікових та статевих особливостей 30. На основі спостережень за дітьми на київських вулицях літом 1927 року художник подає опис комплексів одягу хлопчиків та дівчаток, торкається питань функціональних властивостей одягу, трансформацій нагрудного та поясного дитячого вбрання і виникнення нероздільного, спільного для верхньої і нижньої частин тулуба, одягу. Розвідка проілюстрована двадцятьма малюнками (з детальною прорисовкою елементів зображеного вбрання), розміщеними згідно з виявленою Ю. Павловичем тенденцією до зменшення кількості одягу з підвищенням денних температур.

Популярній у 20–30‑х роках ХХ ст. темі розвитку продуктивних сил на територіально-локальних та загальноукраїнських матеріалах присвячене невеличке за обсягом дослідження Ю. Павловича «Гончарство Ізюмщини» 31. Виникненню цього промислу в краї, слушно зазначає автор, сприяли особлива якість і значна кількість «мастких» гончарних глин, а збереженню – традиція, завдяки якій виготовленням гончарного посуду займалося багато селянських родин, а саме «виробництво передавалося з роду в рід» як невід’ємна складова господарсько-економічного укладу села.